"5 вопросов автору". Алла Ионова

афиша в киеве, афиша киев сегодня, выставки в киеве, выходные в киеве, куда пойти, интересное киев, интересный киев, интернет издание, интернет- газета, киев афиша сегодня, киев куда пойти, киев куда пойти на выходных, киев куда сходить, креатив киев, куда можно пойти, куда можно пойти в киеве, куда пойти в выходные, куда пойти в киев, куда пойти в киеве, искусство киев, искусство в киеве, куда пойти в киеве сегодня, куда пойти киев, куда пойти на выходные, куда пойти на выходные киев, куда пойти на выходных, куда пойти с девушкой, куда пойти сегодня, куда сегодня пойти, куда сходить в киеве, киев мероприятия, новости, события киев, городское искусство, городское издание, интернет издание киев, интернет журнал киев, афиша киев, киевская афиша, новости Украины, новости Киева, последние новости дня, что сегодня делать, новости киев сегодня, новости киев,

 

↑ наверх

"5 вопросов автору". Алла Ионова

Олеся Skazkinet - 27.04.2015 22:06 - Читаем

Сегодня у нас в гостях Алла Ионова (Алла Гутниченко), детский писатель из города Богуслав, что на Киевщене. Алла окончила Белоцерковский национальный аграрный университет по специальности «Водные биоресурсы», выпустила книгу «Ненаписанная история», сейчас воспитывает дочь Элизу. На данный момент девушка работает над фантастической повестью «Эйма – надсовершенство», которую планирует выдать в 2016 году. 

 

1.  Чего ты боишься больше всего? 

Людської жорстокості. Вона часто немає меж. 

2. Что такое любовь? 

Любов – це те, що ти цінуєш більше за власне життя. 

3. Как ты представляешь себе Бога? 

Важко уявити подібне. Думаю, як світлий теплий ніжний Космос. 

4. Какие книги на тебя повлияли, какие ты советуешь к прочтению, а от каких, на твой взгляд, нужно воздержаться? 

Люблю читати в тому ж жанрі, що і пишу – фентезі. Найбільше на мне справили враження Дяченки. Особливо «Vita Nostra». Любителям вигадиних світів раджу. 

5. Можешь ли ты рассказать свой самый интересный сон?

Мої цікаві сни дещо переказані в сюжетах творів. Сни – звязок і з музою. 

«Може колись хтось з балкону милувався світанками чи проводжав спадаюче сонце. Можливо хтось спостерігав за кучерявим димом, що кублився десь біля хмар, тікаючи з вузьких труб підприємств, або за вогниками швидких автомобілів, що гулом і смородом наповнювали повітря. Або просто стояв, маючись в роздумах чи варто шаснути вниз, щоб закінчити одне і розпочати інше життя з кривавої плями на сірому асфальті. Можливо…Ові примружив очі – серед неймовірної кількості незліченних зір він знайшов дивне сузір’я, що віддалено нагадувало йому Велику Ведмедицю, яку він колись бачив на небі із Землі. На Землі…давно він там не бував…перевів погляд на Ейму. Вона так же стояла, обнімаючи пальцями поруччя балкона, що відкривав неймовірно разючий вид на Космос, від смертельної краси якого рятувало скло.  

- Ти маєш навчити мене любові.

- Чому я?

- Я тебе впізнала, - дракон знову позіхнув, заклав голову за інше крило.

- Як можна впізнати людину, яку ніколи до цього не зустрічав?

- Не можна? - якось наївно запитала вона.

- Не знаю, - Ові потис плечима. – Впізнають тільки колись знаних людей і то не завжди. А ти робот, який спить сотні років у саркофазі. Це якнайменше дивно.

- Я рідко помиляюсь.

- Тобі сняться сни?

- Так, сняться, - вона торкнулась свого дракона і він зник, мов проникнув у бліду шкіру робота. – Різні сни. Але я їх не пам’ятаю. Єдине, що лишається після них – це неприємний спомин про людей, що колись були в моєму житті.

- Неприємний?

- Я прокидаюсь, а їх немає і не буде більше ніколи. Боюсь засинати. Але більше боюсь прокидатися. Ось так, - вона опустила вії, - відкрию очі, озирнусь, а тебе поруч уже не буде…

- Але будуть інші. Тебе ніколи не полишать саму, ти наша богиня.

- Ові, – вона торкнулась кінчиками пальців його руки, - Я заздрю можливості людей забувати чи приглушати пам'ять часом. У мене немає такої привілеї, я буду пам’ятати тебе таким як ти є сьогодні вічність… і кожна подія відбулась для мене не сотні років тому, а вчора. Залишати свіжими рани ніщо не може так, як пам'ять.

- Це жахливо!

- Так, мабуть. Бо я не знаю, що таке жах. Мене ще не навчили цьому. Але знаю, що таке радість. Я відчуваю, - приклала руку до грудей, - як радість переповняє мене, що ти живий, Ові Яр.

- Жах – то погане почуття, дуже погане. Його не варто знати, - опустив очі. – Я маю іти…

Він хитнувся в пориві піти геть. Його чекав дивак, що своїм бажанням накинути пелену таємничості і важливості, ледь не прирік його до скону від співу диво-птиці. Чомусь зараз, саме колишньому «ледь не трупу», він хотів повісти свою таємницю. Це лестило…секунду назад…

- Мені треба заглянути до того навіженого, – хитався Ові. – Чомусь конче йому потрібен саме я.

- Так, - Ейма обернулась і тепер спиралась на поруччя спиною, обхвативши його руками позад себе так, ніби боялась упасти. – Іди, Ові.

- А ти… у нас з тобою…це…все ще попереду…цілих 13 днів…

- Це дуже багато, - усміхнулась.»

  «Ейма - наддосконалість».

«Глибоко вниз вели земляні сходи, приплескані аж до блиску, а в кінці ледь жеврів тоненький язичок червоного вогню у скляному ліхтарику. В цей підземельний сховок і дивитись було страшно, не те, що спускатись.

– Ходімо, – Ваня простягнув їй руку, ступаючи на першу сходинку в темний коридор.

Спускатися довелося недовго. Іван швидко збіг вниз, не відпускаючи Віолу. Перед ними затріщав вогник, намагаючись вирватися зі скляного полону, залишаючи на футлярі чорні смуги. Але припалий пилом футляр, як суворий батько, не давав тому подертися сирими стінами.

Віола з цікавістю глянула на смішні, незграбно збиті з кількох неотесаних дощок з великими щілинами дверцята, на яких висів масивний замок, оповитий бридким павутинням.

З того плутаного мережива раптово виповз чорнопузий павук з лахматими, кривими ніжками. На Віолин подив, той тримав сьомою лапою зубну щітку і вправно вимахував нею в своєму беззубому ротові. Він глянув спочатку на Ваню, потім на Віолу. У шостій лапі затарабаніла зв’язка золотеньких ключів.

– Ви за собою двері зачинили? – запитав раптом той.

– Ні, - відповів Ваня.

– Мухи налетять, – помахав незадоволено головою. – А це хто? – кивнув павук на Віолу.

– Тобі що?

– Та так, – відповів восьмилапий і знову прийнявся чистити зуби. – Надовго?

– Скоро повернемось.

– Я не замикатиму, – і поліз у замкову щілину.

– Балакучий павук, – прошепотіла Віола.

– Злякалась? – усміхнувся Ваня.

– Ні, - заперечила дівчина. – Аніскільки.

– Заходьте, – буркнув павук, вилазячи із замка. – Мух напустите!

Вані легко піддалися дверцята і вони з Віолою рушили всередину.

Той охайний павук був дрібнотою, порівняно з тим, що довелося побачити Віолі в підземеллі!

Безліч викопаних сходів, що тулилися до стін, пронизаних коренями, які стирчали назовні. А там, куди вела мережа закручених східців, бурлила робота, як каша в казані. Клепали, різали, кроїли, нашвидкуруч зшивали, пекли й смажили – і все те робили восминогі павуки-косарики. Ні на мить виробництво не зупинялося, не давало простою. Поки чотири кінцівки відпочивали, інші чотири справно виконували роботу. А павуччя того було незлічена армія, аж кишіло від їх лап, черев і маленьких голів у капелюшках.

– Обережно, – притиснув до себе Ваня, – а то вниз летіти довго.

– А що роблять тут всі ці павуки? – глянула на хлопця Віола.

– Працюють. Виготовляють магічну всячину. Ходімо!

Віола ще раз глянула на дивних роботяг.

– Цікаво, їм за це платять?

– Платять, платять! – почула вона чийсь писклявий голос.

Дівчина перевела погляд від майстерні на того, хто щойно сказав ці слова, і від переляку ледь не впала зі сходів.

– Обережно, – підхопив її однією лапою павук, що стояв навпроти. – І самі травмуєтесь, і робітників приплескаєте до землі.

На його шестиокому обличчі з’явилося щось подібне до усмішки. Та це вже був далеко не дрібний косарик, якого і справді легко можна прибити пальцем, а справжній павучище, на зріст, як восьмирічна дитина. На ньому був зелений каптан із чотирма рукавами з перламутровими ґудзиками такого ж кольору. Короткі картаті штанці мали чотири халявки. Задні чотири, крім того, були взуті в коричневі черевики з акуратно зав’язаними шнурками.»

«Ненаписана історія»

«Смеркалось, а може звичайний для Яру Мертвих душ час доби. Та в будь-якому випадку це мало радувало. Моторошно похитували довгим гіллям-руками голі дерева, десь між ними блистіли жовті совині очі. Хтось постійно підмальовував світло-бронзове пасмо на тлі неба. Повільно сунули кострубаті злитки перистих хмар. Пусто, темно, німі камені навколо, яр, мов бездонне провалля і ні живої душі навколо.

Ваня брів між поодинокими деревами, мов неприкаяний, але живий. Кліпала здивовано сичиха – що робити живому серед мертвих, хіба він божевільний?!

- Дідько тобі в ребро, - почувся позаду чийсь хриплий голос. – Чого тут вештаєшся! Живот обрид?

Ваня навіть не оглянувся – не цікаво йому.

- Чому гримаєш, старий пень? Не твоїм яром броджу ж!

- Хто це такий сміливий? Кому ще жаба цицьки не дала, що він такий зухвалий. Ану повернись до мене?

- Та ти і так бачиш з ким річ ведеш, - усміхнувся той.

- Айя, трясця твоїй матері! Хто ж ще може так язиком знахабніло вертіти! Ні до мертвих, ні до здравстувучих шани ніякої. То чого пожалував?

- Шукаю Чорного божка, - повернувся він нарешті до співрозмовника обличчям.

- Тьху! Пощо він тобі став, та нечесть?

- То моя справа! Не підкажеш, де той душу свою підлу заникав?

- Десь під валуном. Ги-ги! – залився старий дух сміхом, почухав борідку. Притих, потім давай знову сміятися.

Раптом камінь, на якому сидів веселий дідок-дух, зашивелився, ожив і скинув з себе свого вершника. Той брьохнувся на землю, як мішок з горохом і розпластався у жукоподібній позі. Почулося скільки лихослів’я, що якби і хотів того всього запам’ятати годі було і намагатися.

- О! Чого це у вас камінці тут такі не виховані? Мало тирки у свій час отримали? – ледь усміхнувся Ваня. – Так, де ти казав, бо я не розчув?

- Ох ці вже твої штучки, Айя! – почав помалу підводитись дідок заввишки з білого гриба, що зійшов після першого ж рясного дощу. – Яка лиха година тебе сюди такого пригнала! Мені твої вибрики ні до чого, я ж і так мертвий!

- Коли вже світанок?

- Хе-хе! Коли ти лапті сплетеш, тоді сонце вилупиться! Але тобі, зрю, до цього не довго, якщо божка винюхуєш!

- Бувай, користі з тебе, як з козла молока.

- Чекай, Айя. Даси монетку, скажу де божок.

- Нащо тобі вона стала?

- А, в пригоді буде. Ти дай, а я розбовкаю саме потайне світу цього!

- Ну тримай, хапуга!

У тьмяному сяйві блиснув золотий і тяпнув прямо дідугану у його прозору долоню. Той спробував на зуб, ніби від його несправжнього зуба може зігнутись міцний метал і заховав його за пазуху.

- Ну, слухай. Божок взяв собі у моду кудись діватись або забитись у борсучу нору і там думу думати. Цього разу кинувся на саме дно яру. Так шо тобі туди зась, якщо життя дороге.

- А ти не верзеш казна-що, щоб спекатись мене?

- Чур мене, чур! Хай мене пропасниця місяцями не відпускає, якщо брешу! Хай язик колом стане!

- То правду кажеш?

- Ну як то по-іншому. Золото я ж люблю, - загигикав той.

- Гаразд, сиди тут собі кукуй далі. Бувай.»

 «Таємниця темних катакомб»

Приобрести книгу можно, написав Алле – https://vk.com/alla_ionova

Еще новости

"5 вопросов автору". Федор Рудый

Олеся Skazkinet - 20.02.2015 12:02
Читаем
Сегодня у нас в гостях – поэт из Броваров – Федор Рудый. Федор – студент факультета дизайна НАУ. В творчестве он не ограничивается только поэзией, а...

Фестиваль документального кино по правам человека Docudays UA 2015: изучать пропаганду

Мария Назаренко - 19.03.2015 16:03
Смотрим
С 20 до 27 марта ХІІ Международный фестиваль документального кино о правах человека Docudays UA приглашает посмотреть фильмы, собранные с лучших м...

Неизвестное кино: "Четыре льва"

Дарья Жаковская - 12.11.2014 21:11
Смотрим
  Когда смотреть: в пятницу, после джума-намаза; Кому смотреть: образчикам толерантности и обладателям здорового чувства юмора; Почему смотреть...

Альбом под микроскопом: Robbie Williams – Under the Radar. Vol. 1

Александр Дедков - 22.12.2014 14:12
Слушаем
   Странные чувства испытал ваш музыкальный обозреватель, когда ему довелось прослушать этот альбом. Второй раз за месяц звездные музыканты устрои...

Видим: