"5 вопросов автору". Сергей Шкабара

афиша в киеве, афиша киев сегодня, выставки в киеве, выходные в киеве, куда пойти, интересное киев, интересный киев, интернет издание, интернет- газета, киев афиша сегодня, киев куда пойти, киев куда пойти на выходных, киев куда сходить, креатив киев, куда можно пойти, куда можно пойти в киеве, куда пойти в выходные, куда пойти в киев, куда пойти в киеве, искусство киев, искусство в киеве, куда пойти в киеве сегодня, куда пойти киев, куда пойти на выходные, куда пойти на выходные киев, куда пойти на выходных, куда пойти с девушкой, куда пойти сегодня, куда сегодня пойти, куда сходить в киеве, киев мероприятия, новости, события киев, городское искусство, городское издание, интернет издание киев, интернет журнал киев, афиша киев, киевская афиша, новости Украины, новости Киева, последние новости дня, что сегодня делать, новости киев сегодня, новости киев,

 

↑ наверх

"5 вопросов автору". Сергей Шкабара

Олеся Skazkinet - 15.09.2015 15:29 - Читаем

Сегодня у нас в гостях поет с Хмельниччины, Сергей Шкабара. Сергей родился в пгт Понинка в 1992 году, закончил Винницкий государственный педагогический университет им. Михайла Коцюбинского и стал учителем украинского языка и литературы, английского языка и зарубежной литературы. Молодой человек является не только поетом, но и ессеистом, также Сергей является автором литературно-критических статей. Неоднократный победитель множества литературных фестивалей. Сейчас Сережа живет в Киеве и работает в «Книгарні «Є». 

1. Чего ты боишься больше всего? 

Дивно відповідати на це питання, бо вже давно перестав відчувати страх у класичному його розумінні. Просто з віком почав усвідомлювати, що, за великим рахунком, мені загрожує лише те, що я сам обираю. А вийду я з цієї ситуації переможцем чи жертвою залежить виключно від моєї мудрості і віри.

Але впевнено і щиро можу сказати, що боюся зупинитися, перестати рухатись уперед, розвиватися. Боюся колись подумати, що знаю достатньо. Це дуже тяжка спокуса, і я сподіваюся, що мені завжди ставатиме сили їй опиратися.

Что такое любовь?                                                   

Любов – це найбільший дар, який може пізнати людина. Це уміння віддавати, не вимагаючи нічого натомість. Більше того – це потреба ділитися своїм світлом і добром із тими, хто їх готовий прийняти. Полюбити може тільки той, хто сам сповнений любові.

Любов – це те, що приводить у рух все в нашому світі, спонукає долати труднощі й вірити, що все недаремно. Людина, яка любить, більшою мірою здатна на добрі вчинки, ніж та, серце котрої залишається твердим. Любов – це найкраще, що мені пощастило відчути в цьому житті. 

2. Как ты представляешь себе Бога? 

У дитинстві я дуже любив розглядати ікони. Годинами я споглядав просвітлені образи святих, вивчав їхні погляди, зморшки і тіні посмішок, запам’ятовував яскраві кольори одягу. Серед них була невеличка ікона Святої Трійці, і Бог-Отець там був зображений поважним літнім чоловіком із довгим білим волоссям і пишною бородою. Я відчував до нього особливу симпатію, наче до рідного дідуся. Тому дитяча пам’ять зафіксувала саме такий традиційний християнський образ. І як же я зрадів багато років по тому, коли в одному з віршів Мар’яни Савки зустрів порівняння «старий, бородатий, як Бог».

Але згодом я звик уявляти Господа як нескінченне всеохопне світло, яке можна тільки відчути, але побачити людськими очима неможливо. Дарма навіть намагатися уявити яскравість і силу цього світла, оскільки воно є в усьому і всім одночасно. У таких випадках я завжди згадую слова з пісні відомого російського гурту, які свого часу зробили революцію моєї свідомості: «Свет был ярче тысяч солнц. Я понял – это Бог! Не бездушный идол, а живой сверкающий поток». Хоча в моїх віршах часто можна натрапити на персоніфікований, «олюднений» образ Бога. 

4. Какие книги на тебя повлияли, какие ты советуешь к прочтению, а от каких, на твой взгляд, нужно воздержаться?

Найбільшим захопленням мого дитинства були книги Жуля Верна. Підозрюю, що саме вони виховали в мені любов до подорожей і завзятість. А якщо говорити вже про «доросле» читання, то в плані постійного ідейного пошуку на мене найсильніше вплинув Любко Дереш (особливо його роман «Намір!»). Щодо поетів, то дуже близькими за настроєм та інтонаціями я вважаю Олега Лишегу, Богдану Матіяш, Івана Андрусяка. Безперечно, суттєвий вплив на моє письмо справили проза і поезія Сергія Жадана та Юрія Андруховича. А уважності до деталей та гармонії  з навколишнім світом я не в останню чергу завдячую книгам Тараса Прохаська. 

Існує ще безліч авторів та текстів, якими я захоплююсь і радо хочу поділитися, однак назву кілька, які свого часу спричинили вибух моєї читацької насолоди і розширення свідомості: «Чайка Джонатан Лівінґстон» Річарда Баха, «Воццек» Юрія Іздрика, «Сто років самотності» Маркеса, «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, «Я обслуговував англійського короля» Богуміла Грабала… Усі їх я охоче рекомендую для прочитання спраглим хорошої літератури друзям і однодумцям. А утриматися, на мою думку, варто від читання тих книг, які не втамовують твій голод і не заповнюють порожнечу, а лише забирають час і сили. Для кожного індивідуального випадку це будуть абсолютно різні книги, і це зовсім не свідчить про те, що вони недостойні чи погано написані. Просто все залежить від потреб і досвіду читача. 

Можешь ли ты рассказать свой самый интересный сон?

Сон, про який ітиме мова, наснився мені в ніч після 24 серпня, і я щиро вважаю це невипадковим. Для початку слід сказати, що я працюю в книгарні, тому письменники і книги – часті гості моїх сновидінь. Але цього разу до нашого магазину завітав президент РФ зі своїм заступником – для того, щоб придбати книгу «Війна Путіна» (а така в нас дійсно продається). Мені спершу стало досить моторошно, неприємно, але за якусь мить я побачив, як до книгарні заходять мої батьки, родичі, а серед них… Тарас Шевченко. Класичний такий, у довгому кожусі й шапці, із сивими вусами. Присів за столиком і дивиться на мене втомленим глибоким поглядом. А я не можу відвести від нього очей! І раптом він звертається до мене на ім’я, щось говорить, а я підходжу і міцно-міцно обіймаю його, схиляю голову на груди, і сльози мимоволі починають текти рікою. Я в той момент відчув, що це найрідніша для мене людина, мій янгол, котрий боронить мене від непроханих гостей та іншої нечисті. А коли прокинувся, то відчув невимовну легкість і чистоту, як після сповіді.

За кілька днів я розповів цей сон своєму шкільному другові, який нині воює на Сході, і ми з ним дійшли такого висновку: якщо кожен матиме в серці свого Шевченка, то жоден ворог нас не зламає, бо добро і правда – найсильніша зброя.  

* * *

Незворушно назустріч німа ностальгія несе

нікотиновий натиск непевності, нищення, ночі.

Неслухняний неон, ніби німб, накрива неохоче,

ніби небо, нуртує, нашіптує неоесей.

 

Назавжди невідчитаний номер над нами навис:

непокора. Неспокій. Наскрізних нейронів навала.

Несподівано німфи надходять, нові неформали,

неприкрито наївні, надіються на небовись.

 

Невблаганне насилля ніколи, ніде, nevermore

не навчило нічому. Небесна невинність навіки.

Неприховано нишпорить нашими нішами Ніка,

навздогін наступає нестримне новітнє немов...

***

В этом мире каждый всю жизнь общается только

с небом, а другие - просто вестники в этом общении.

В. Пелевин «Числа»

 

– Я дав тобі голос. Чого ти мовчиш, мов камінь?

Ці води тебе оминають, течуть у темінь.

– Я слухав, як час витікає. Торкнись руками

моїх сновидінь, що стискають, неначе ремінь

 

артерії вулиць. Ще мить – і не стане кисню.

Пройдися по теплій бруківці, як завжди, босий.

Гроза над розпеченим містом вітрилом висне.

Ти чуєш, як краплі стікають твоїм волоссям?

 

На стінах будинків розквітли каштани, бачиш?

Це діти своїми руками малюють травень.

А небо надміру гаряче і світ, неначе

розплавлене скло, залізничний шершавий гравій.

 

Але за тобою жасмин і троянди ніжно

вростають у черево неба, дощем вагітне.

Прости цих жінок, бо насправді вони не грішні –

серця їхні спраглі щоночі у грудях квітнуть.

 

І цвяхи дощу пробивають долоні спеки.

Я дихаю, дихаю, Боже! Поміж юрбою

всміхаються діти, літають малі лелеки,

і кожен говорить з тобою. Лише з тобою.

***

не голоси ранкових прибиральниць

не молитви католиків не палець

що ковзає солодким животом

а спів ангéлів у вологих кронах

тебе розбудить проведе по скронях

своїм легким заквітчаним крилом

 

кульбаби під дощем бузок на сонці

і скалка в оці в крижанім потоці

розтане все як музика вночі

у мокрі небеса вганяють цвяхи

своїх прозорих тіл дрібні комахи

щоб не стихали грозові плачі

 

візьми до рук це марево тендітне

не прокидайся хай воно розквітне

твоїм волоссям потече крізь ніч

як сік берези по долонях стегнах

як краплі світла по зелених стеблах

нехай засяють тисячі облич

 

хай спалахнуть під сонцем всі озера

коли одвічні в’язні цих містерій

пройдуть босоніж по траві і склу

і вирвуться за межі декорацій

кривавлять пальці від тяжкої праці

але кричать: лупайте сю скалу!

 

під вікнами звучить фортепіано

ще прохолодно і занадто рано

розповідати сни творити світ

розплющуй очі споглядай ангéлів

вивчай маленькі тріщини на стелі

малюй на шибці яблуневий цвіт

 

***

Ти занурюєш руку під воду, як в черево звіра.

Твої сумніви поряд, та в грудях нуртує віра.

Ти намацуєш під своїм відображенням нутрощі моря,

і воно завмирає на мить, а потім говорить. Говорить,

 

ніби жодна рибина в його животі вже не може мовчати.

Ніби сонце щоночі пригадує власний початок.

І коли на світанку воно протинає бузкову тканину,

кожен промінь звивається в небі, як дика рослина.

 

– Підземелля ростуть під містами, як місяць у серпні.

Я навчився до них проникати. Це часом нестерпно:

відбивати лиш темряву, бачити безкінечні тунелі

й мимоволі торкати своїм язиком їх шорсткий епітелій.

 

Я планую змивати цю фарбу й надалі, адже порожнини

слід заповнити пам’яттю про кольори абрикосів, ожини.

Їхні корені стрімко галузяться, ніби нічні блискавиці,

їхнє листя надійно тримає між пальців Господня правиця.

 

Скільки світла я зможу віддати медузам, прозорим, як крига?

Скільки днів це розтоплене скло поглинатиме темряву тихо?

Як важким простирадлом, мене уві сні накриває туманом,

і під звуки органу я чую, як море стає океаном.

***

І, поволі кружляючи,

Я увійду в небесний став..

О. Лишега «Короп»

 

Із цих глибин виникає музика.

Я чув, як риба говорить з рибою.

На дні річок іноді вузько так,

що короп в небо натхненно стрибає.

 

Ліпімо замки з піску на березі

і заселяймо їх земноводними,

адже розплавиться скоро березень

і зазвучать словами Господніми

 

трави торішні і свіжі пагони,

ці піднебесся, смарагдом встелені.

Окрім тепла, чого нам ще прагнути?

Ми дожили до цієї зелені.

 

Дай мені руку, чудесна ліліє.

Чуєш, як течія перевтілює

дихання риби на сонячний джаз?

Так припиняє плинути час.

Волокна

 

І

 

Важко, мій клене. Знаю, що важко, але

хто зможе втримати небо своїми руками?

Сонце заплуталось поміж твоїми гілками.

Це листопадове сонце занадто мале,

 

щоб зігрівати в судинах річки сновидінь.

Дай обійму тебе, клене. Ти чуєш мій голос?

Вже незабаром тут стане нестерпно голо,

листя віддасть свою душу срібній воді.

 

Будеш стояти – самотній, покинутий клен.

Ти вже тепер наслухаєш їх шепіт зрадливий.

Жодного грому цього сезону, жодної зливи.

Сни витікають крізь пори – і робиться клей.

 

Ти ще побачиш, як в небі зникають птахи.

Потім відчуєш, що сонцю молитись даремно. 

Врешті заснеш, як і всі зимові дерева.

Небо відпустиш – і не відчуєш ваги.

 

ІІ

 

Рослини під снігом впізнають тебе за ходою,

торкатимеш ніжно їх кволі посічені стебла.

Долоня землі цими днями ще буде твердою,

стискатиме міцно дерев переплетені ребра.

 

Навмисне забудеш, коли ти до них говорила,

що сонце ховається в кронах і скапує воском.

Обпечену шкіру тримати на вітрі несила,

і ти їм пояснюєш: «Небо насправді не плоске.

 

Волокна його розбухають від кожного злету,

від кожного доторку, погляду, гріхопадіння.

І янголи змотують ваші тіла, мов касету,

коли ви нарешті вростаєте в мертве каміння».

 

І темрява вмить спалахне візерунком зеленим,

і голос рікою із вуст скам’янілих тектиме.

Вологе оранжеве сонце над стомленим кленом,

як сік, розіллється на змучену спрагою зиму.

 

Олегові Лишезі

 

ось

я занурюю своє обличчя під воду і бачу

як ти говориш із рибами

граєш на своїй глиняній сопілці

і бачиш у їхніх очах спокій

 

я завжди мріяв зазирнути за куліси після концерту

чи вистави

побачити як керамічні маски лунко розбиваються об підлогу

я мріяв підняти хоча би скалку

я хотів бути схожим на них

але дзеркала не пускали мене всередину

тому доводилось залишатися деревом

яке не знає чому плодоносить

 

але тепер я бачу як ти посміхаєшся

повільно підносиш руку зі своєю сопілкою

і ріка затікає до неї

назовні виходячи голосом

а надвечір поглянеш угору

і дивишся як потойбіч котиться сонце

в розмитому небі

ніби м’яч хідником якогось безлюдного міста лише з тобою.

Больше поэзии Сергея Шкабары вы можете прочитать здесь – https://vk.com/public83254151

 

Еще новости

"5 вопросов автору". Федор Рудый

Олеся Skazkinet - 20.02.2015 12:02
Читаем
Сегодня у нас в гостях – поэт из Броваров – Федор Рудый. Федор – студент факультета дизайна НАУ. В творчестве он не ограничивается только поэзией, а...

Фестиваль документального кино по правам человека Docudays UA 2015: изучать пропаганду

Мария Назаренко - 19.03.2015 16:03
Смотрим
С 20 до 27 марта ХІІ Международный фестиваль документального кино о правах человека Docudays UA приглашает посмотреть фильмы, собранные с лучших м...

Неизвестное кино: "Четыре льва"

Дарья Жаковская - 12.11.2014 21:11
Смотрим
  Когда смотреть: в пятницу, после джума-намаза; Кому смотреть: образчикам толерантности и обладателям здорового чувства юмора; Почему смотреть...

Альбом под микроскопом: Robbie Williams – Under the Radar. Vol. 1

Александр Дедков - 22.12.2014 14:12
Слушаем
   Странные чувства испытал ваш музыкальный обозреватель, когда ему довелось прослушать этот альбом. Второй раз за месяц звездные музыканты устрои...

Видим: